Головна

Територія громади згідно з адміністративно-територіальним устроєм України входить до складу Чернівецького району Чернівецької області.

Адміністративним центром територіальної громади є село Вікно, в якому розміщені її органи місцевого самоврядування.

Вікнянська ОТГ створена у вересні 2017 року рішенням Вікнянської сільської ради в складі шести сіл – Вікно, Брідок, Митків, Мосорівка, Самушин, Онут. Вибори депутатів і голови Вікнянської ОТГ відбулися 24 грудня 2017 року. 3 січня 2018 року відбулася організаційна сесія. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України №595-р від 06.05.2020 року «Про затвердження перспективного плану формування територій громад Чернівецької області» до складу Вікнянської ОТГ у жовтні 2020 року увійшли сусідні села Дорошівці та Товтри.

Громада розташована в Прут-Дністровському межиріччі на Хотинській височині. Поверхня підвищена хвилясто-пасмова лісова рівнина, значно розчленована. Лежить у Західно-Українській лісостеповій фізико-географічній частині.

Клімат помірно континентальний. Середня температура січня – мінус 4,8°С, липня – плюс 18,8°С. Період з температурою понад плюс 10°С становить 168 днів. Опадів близько 600 мм на рік, переважно в теплий період року, максимальна кількість у червні–липні. Сніговий покрив нестійкий. Громада міститься у вологій, помірно теплій агрокліматичній зоні.

Територія громади знаходиться відносно далеко від основних транспортних шляхів та логістичних центрів, за 45-35 км. від обласного центру м.Чернівці, який є важливим центром надання різноманітних послуг та місцем праці для багатьох мешканців і мешканок. Розташування суттєво впливає на розвиток громади.

Територія громади займає площу 98,22 тис. км². Територія Вікнянської територіальної громади є нерозривною, її межі визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, що об’єдналися (сіл Вікно, Брідок, Митків, Мосорівка, Самушин, Онут, Дорошівці та Товтри).

Село Вікно – центр Вікнянської об’єднаної територіальної громади. Розташоване за 35 км від обласного центру, за 4 км південніше ріки Дністер.

Населення – 1371 чол. Кількість дворів – 667.

День села – 9 жовтня, храмове свято, у цей день – Святого апостола Іоанна Богослова – колись відкривали сільську церкву.

Назва села походить від слова “вікниця”, “вікнина”, яким називають плеса води серед заростів осоки, що не замерзають узимку. Про походження назви села розповідає легенда: коли село починало будуватися біля заболоченої місцевості, порослої осокою, чисті плеса води називали “вікнами”. Інша легенда розповідає, що після чергового нападу турків і татар люди почали шукати нового місця для свого села. Шукали води, якогось джерела, щоб розбити поселення. І ось несподівано перед ними постала висока міцна скала, поросла густою зеленню. Люди замилувалися незвичним витвором природи. І раптом почули дзвінке дзюрчання, що долинало з-під скали. Вода! От де буде нове село! Підійшовши ближче до джерела, люди побачили: водичка в ньому була чиста й прозора – на дні видно навіть найменший камінець. «Ніби у вікно дивимося», – казали нові поселенці. Так і дістало село назву Вікно. Питну воду перші мешканці села брали з-під скали. Уже пізніше ту воду досліджувало чимало фахівців. Крім цілющих якостей, вони виявили ще одну цікаву властивість: вода має сталу температуру, не змінює її ані взимку, ані за літньої спеки. Тут щороку на Йордан відбувається Водохреще.

В історичних джерелах Вікно вперше згадується в 1591 році. До того воно мало назву Мартинівка. Ще й сьогодні вікнянці переповідають своїм дітям поетичну легенду про виникнення назви поселення.

«…Село Вікно раніше називали Мартинівкою і лежало воно на березі мальовничого Потоку. Розмірене життя поселення нерідко порушували своїми набігами турки й татари. З високої дерев’яної вежі, що стояла в центрі села, біля церкви, люди стежили за підступами до своїх домівок. Від ворогів люди переховувалися в печері на високому березі Потоку. Печери мали два виходи, щоб нападники не могли “викурити” людей димом, їх охороняли міцні, кремезні чоловіки. Ці виходи старанно маскували, бо печера була єдиним надійним прихистком селян і завжди рятувала їх від нападників. Але під час одного з нападів доля ніби відвернулася від людей. Жорстокий двобій тривав уже більше дня, а татари не відступали. Та найгірше – вороги виявили один із виходів.

У печері плакали діти, просили їсти й пити. Не витримавши їхнього плачу, одна молода жінка на ймення Марта сміливо спустилася до Потоку набрати води. Та вороги запримітили її, схопили і почали допитувати, де другий вихід із печери. Нечувані муки витримала відважна буковинка, але другого входу до печери туркам і татарам не виказала. Марта загинула, та її смерть врятувала рідне поселення. У пам’ять про вчинок мужньої жінки поселення назвали Мартинівкою”. Найбільш цікавою знахідкою на місці колишнього поселення Мартинівка виявилися рештки дерев’яного храму ХІІ-ХІІІ ст. Це була невелика квадратна будівля. В ній збереглася частина підлоги, викладеної глиняними різнокольоровими полив’яними плитками чотирикутної та трикутної форми. Всередині храму розкопано кам’яну гробницю, в якій лежали кістки двох осіб. На долівці храму знайдені уламки вапняної штукатурки, що має сліди фарб. Це свідчить, що внутрішні стіни церкви були оштукатурені й прикрашені фресками. В 1960 році в одному з розкопаних курганів виявлені частки тризни. У середині XVII століття згадки про Мартинівку якось раптово обриваються. Сьогодні такого населеного пункту на Буковині немає. Село перестало існувати майже 400 років тому – його спалили турки.

В кінці XVI ст. по всій Україні панувало кріпацтво. Нелегко жилося кріпосним селянам і у Вікні. Посилення впливу Польщі й козаків на Молдавію призвело до загострення польсько-турецьких відносин, а згодом – до Хотинської війни 1621 року, в якій турки були вщент розгромлені козацькими полками Сагайдачного. Документально доведено, що на вікнянському й онутському полях відбулися сутички між розсіяними частинами турків і козаків.

У кінці ХVІІІ століття, а точніше у 1775 році Австрія окуповує Буковину, встановлює тут свою владу. Саме в цей час Вікно належало князям Кантакузино, які здавали в оренду землі Ромашканам та Зотам. Треба зауважити, що перехід Буковини до складу Австрії мав прогресивне значення. За своїм економічним та культурним розвитком Австрія стояла попереду багатьох європейських держав. Значні зміни в цей час відбулися і у Вікні. У 1809 році за планом барона Вільбурга кріпаками було збудовано двоповерховий палац з колонами і бойовою вежею в стилі західноєвропейського романтизму. Наступного року насаджено парк з рідкісними видами декоративних дерев. Цей палац є пам’яткою архітектури ХІХ століття і дивує своєю вишуканістю гостей села й сьогодні.

Неподалік від палацу у 1824-26 роках було зведено панську родинну каплицю, яка згодом стала для вікнянців сільським храмом. Церква у с.Вікно була дерев’яною і одного року внаслідок нещасного випадку згоріла. Місцевий поміщик князь Олександр Кантакузин, що мешкав у вже згадуваному палаці, віддав селянам каплицю для проведення богослужінь на час побудови нового храму. Але історичні події, що відбулися згодом, змусили родину поміщика залишити Вікно, а їхня родинна каплиця перетворилася на сільську церкву.

Отож нинішній вікнянський храм (колишня каплиця) збудований у 1824-1826 роках. Фундатором будови була місцева поміщиця баронеса Катерина де Зотта-Вільбург і князь Олександр Кантакузин. Останній був нащадком візантійських імператорів Іоанна ІV і Матвія Кантакузинів (час правління 1341-1357). Одним із доказів його імператорського достоїнства було те, що згідно з етикетом візантійських імператорів він практично завжди виїжджав квадригою – колісницею, запряженою четвіркою коней. Князь Олександр був ревним захисником православ’я на місцевих землях. У подяку за щедрі пожертви Олександра греки одного разу подарували йому частину мощей великомученика цілителя Пантелеймона та мощі ще одного святого, чиє ім’я не дійшло до наших днів. Як доказ автентичності мощей вони передали йому і завірений ігуменом сертифікат. Після прибуття Олександра додому мощі були урочисто передані до сільського храму, де вони зберігаються й понині. Станом на 1782 рік Вікно стало великим селом і налічувало 100 господарств, у той час як Чернівці найбільше місто Буковини налічувало 414 дворів.

У 1870 році у Вікні за сприяння держави в центрі села збудовано трикласну школу. У 1887 році надучителем школи у Вікні було призначено Івана Миколайовича Бажанського, він працював тут майже чверть століття. У 1892 році І.Бажанський засновує філію товариства «Руська бесіда». У Вікно до нього часто приїздили інспектор шкіл Омелян Попович, професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. До Вікна на святкування роковин Кобзаря, Котляревського, Федьковича приїжджали письменники Осип Маковей, Євгенія Ярошинська та інші. Іван Бажанський домагається будівництва двоповерхової школи, на той час єдиної такої великої в районі. Сьогодні тут розмістився дитячий садок. У Вікнянській школі діє музей І.Бажанського, де зібрано чимало цікавих експонатів. На приміщенні колишньої старої школи відкрито меморіальну дошку на честь Івана Бажанського.

У 1911 році від Вікна до Заставни було прокладено залізницю, збудовано станцію «Вікно». Це був справжній залізничний двірець, де ремонтували паровози, тут знаходилися ваги для зважування вагонів, зводилися будинки для працівників станції.

Напередодні Першої світової війни Вікно мало вигляд містечка, про що писав у своїй біографії Йосип Броз Тіто, який був унтер-офіцером австрійської армії і разом зі своєю військовою частиною перебував у Вікні. Історичні джерела доводять, що перелом у Першій світовій війні відбувся саме на вікнянських та онутських полях. Перебуваючи в смузі військових дій, де точилися кровопролитні бої, село зазнало великих руйнувань.

У 1917 році у Вікні перебували революційно налаштовані частини російської армії. Серед вояків було чимало українців, від яких вікнянці дізналися, що у Петербурзі відбулася революція, яка скинула царя. На славнозвісне буковинське віче 3 листопада 1918 року вікнянці відрядили Ярину Равлик та Василя Бабуха. Але Буковину окупувала боярська Румунія. Становище простих людей під владою румун стало нестерпним, окупанти нищили українські школи, бібліотеки, забороняли українські товариства. Боротьбу проти румунських завойовників вели українські патріоти з ОУН. У Вікні осередок ОУН виник у 1935 році.

У вересні 1939 року почалася Друга світова війна, а в червні 1940-го на Буковині встановилася радянська влада. У липні в селі було створено сільську раду. Спочатку безземельним селянам наділили землю, а потім почалася агітація за створення колгоспу. Звичайно, це дістало спротив з боку вікнянців. У 1941 році почалися перші арешти. Навесні НКВС заарештував вікнянських багатьох членів ОУН.

Під час Великої Вітчизняної війни Вікно особливо не постраждало, фронт оминув його стороною. Страшніше наступило після війни, 37 вікнянців було репресовано. Небагато з них дочекалися реабілітації: дехто не повернувся з таборів смерті, деякі не добралися і до місця ув’язнення. Сьогодні в центрі села височіє хрест у пам’ять про репресованих вікнянців, на якому викарбувано їхні прізвища.

Голодомори 1932-33, 1946-47 років особливо не торкнулися Вікна. Люди недоїдали, але масово не помирали. Більше того – допомагали мешканцям східних районів, які втікали від голоду на Захід.

У 1947 році у Вікні було створено колгосп ім. Молотова. За часів радянської влади у Вікні побудували триповерхову школу на 450 місць, двоповерхове адміністративне приміщення, в якому розмістилися сільська рада, відділення зв’язку, ощадкаса, у селі запрацювала дільнична лікарня. В громаді знаходиться недобудоване 2-х поверхове приміщення нової лікарні.

Сьогодні будинок культури, дитяча музична школа і сільська бібліотека розміщуються у колишньому панському будинку. В громаді з історичним минулим ентузіастами створено приватний музей старожитностей, який на сьогодні не паспортизований.

Село Брідок розташоване на правому березі річки Дністер, на відстані 48 км від обласного центру – м. Чернівці.

За народними переказами, село бере початок з визвольної війни українського народу проти польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького. За легендою, козаки після поразки під Берестечком потрапили в польський полон. Після поневірянь у полоні зуміли вирватися звідти. Керував ними бувалий козак Яким Сулима. Два місяці йшли вони Чорним лісом, щоб добратися до рідних місць. Яким був поранений, тому, дійшовши до Синькова Заліщицького району Тернопільської області, вирішили перейти річку Дністер вбрід. Козаки спорудили кілька землянок у районі острова, зупинившись тут на зимівлю. За легендою – це був серпень 1651 року.

Перша письмова згадка про село датується 1710 роком. Село було складовою частиною села Митків і належало поміщиці Ілені Савін, з 1710 року воно переходить у власність великого Манявського монастиря (Галичина). Підтвердженням цього є записи у монастирських книгах. Коли в монастирі виникла пожежа, то частину монахів переселили в село і розмістили у сільській дерев’яній церкві.

У другій половині XVIII ст. село виділилось у самостійну одиницю і почало стрімко розвиватися. З 1744 року територія Буковини перейшла до Австрії і село стало власністю Православного релігійного фонду в складі Кіцманської домінії. В 1857 році була відкрита початкова школа. Вона містилася у маленькій сільській хаті. В 1874 році вчителем був направлений прогресивний український діяч Іван Васильович Ярошинський з сім’єю. Він був активним членом товариства «Руська бесіда». За його сприяння була відкрита хата-читальня з невеликим книжковим фондом.

У 1884-1887 роках брідоцька громада будує нову кам’яну церкву, оскільки стара дерев’яна згоріла. Місце під забудову освячував Євген Гакман. Будівництво тривало три роки. 8 листопада 1887 року, на свято Дмитрія Солунського, відбулося освячення. Настоятелем було призначено прогресивного православного діяча Мелетія Галіпа, сини якого Теодот (письменник, політичний діяч) та Атем (юрист, політичний діяч) вчилися на той час у Чернівецькому університеті. Вони привозили в село прогресивні галицькі часописи і ознайомлювали з ними селян.

З 1883 по 1896 рік в Брідку на посаді вчителя працює дочка Івана Ярошинського Євгенія Ярошинська – педагог, письменниця, фольклорист, перекладач, громадська діячка. В 1896 року перший вихідець із Заставнівщини, брідчанин Василь Загара з сім’єю, виїхав до Канади, а свою новозбудовану хату віддав під школу. В 1906 року емігранти з Канади, вихідці з Брідка, з допомогою отця Мелетія Галіпа, купили та переправили через океан швейцарський годинник, який встановили на одній із бань сільської церкви. Цей годинник і нині відлічує час брідчанам. За період 1910-1912 роки в селі збудували нову школу.

Перша світова війна забрала життя десятків брідчан, уздовж Дністра пролягала лінія фронту, а 14 квітня 1914 року відбулася велика битва на полі, що зветься «Лука». Поле бою вкрите трупами австрійських та російських вояків. А 13 липня 1915 року відбулась велика битва «Синьківський плацдарм», у церкві розмістили госпіталь. Бої тривали до 1916 року.

2 листопада 1918 року у селі зібралося віче, де обирали чотирьох делегатів на Буковинське віче 3 листопада 1918 року. У селі діяла своя рада, каса взаємодопомоги, були свої сторожі.

10 листопада 1918 року в село прийшли жандарми боярської Румунії. Через Дністер проходив кордон Румунії із Польщею. Встановили прикордонний пост, село жило у великому страху. Попри всі заборони в селі діяло товариство «Просвіта». Особливо воно активізувало свою роботу в 30-х роках. Був створений драматичний гурток, заснована футбольна команда, діяв сільський хор, працювала молочарня. В сільських стодолах брідчани таємно збиралися і розповсюджували українську художню літературу, пресу, що їм вдавалося дістати від побратимів із Синькова. Люди продовжували емігрувати в Канаду, Італію, Аргентину, Америку. Найбільш масова еміграція брідчан припала на 20-ті роки.

У червні 1940 року прийшли радянські війська. З їхнім приходом почалися масові репресії, багатьох відправили до Сибіру. У травні 1944 року відбулася масова мобілізація брідчан. До лав Червоної армії мобілізовано 135 громадян, не повернулося – 50.

В 1947 році голод в селі. засновано перше колективне господарство «Заможне життя» під керівництвом Курійця Манолія. В січні 1951 року утворено колгосп «Більшовик» шляхом злиття з колгоспом села Митків «Правда України».

За період з 1960-80 років у селі звели пам’ятник загиблим воїнам- односельчанам у Другій світовій війні, адмінбудинок, магазин, житлові будинки, типовий дитячий садочок та сільську амбулаторію.

У серпні 2000 року у селі споруджено пам’ятний хрест жертвам московського поневолення. Встановлено його у сільському парку.

Село Онут – одне з древніх історичних сіл Буковини, околиці якого багаті на археологічні пам’ятки. На Турецькій горі виявлено поселення трипільської культури (ІІІ тис. до н. е.), над Дністром – ранньої черняхівської культури (ІІ – VI ст. н. е.), а також поселення давньоруського часу ХІІ - ХІІІ ст. В урочищі Галицьке знайдено пізньопалеолітичні знаряддя праці. Село згадується 1213 роком у Галицько-Волинському літописі.

Село виникло на важливому торговому шляху, який проходив по річці Дністер із Галицької Русі до гирла річки Дунай. Пожвавлення торгівлі Галицької Русі з народами Причорномор’я сприяло розвиткові Онута як одного з торгових центрів, річкової пристані із своєрідним перевалочним пунктом товарів з долини р. Дністер у долину р. Прут ( у Чернівці).

Онут виник у дуже зручному місці р. Дністер та її притоки р. Онут. Схили річкових долин були густо вкриті дубовим лісом, який давав будівельний матеріал для житла і надійно ховав від ворогів. У той же час з Онута пролягав зручний і найкоротший торговий шлях на Чернівці.

У назві «Онут», очевидно, відображено будівництво фортеці у ХІІ-ХІІІ ст., яка зводилась у пограничному місті. «Ноуть», «нуть» на давній мові означає вал. Онут означало – біля валу. Це найбільш вірогідна версія походження назви села.

У 1775 році більша частина Буковини була окупована Австрією, а Бессарабія і Хотинський повіт залишилися під владою Туреччини. Кордон розділив село по річці Онут. Частина села, розташована на лівому березі р. Онут, називалася «Онут» (німецька сторона), а друга частина, на правому березі цієї річки, називалася «Малий Онут» (руська сторона). У 1918 році, коли Румунія окупувала Бессарабію і Північну Буковину Малий Онут і Онут злились в єдине село.

Першою офіційно зареєстрованою у селі була козацька церква святого Миколая, збудована в 1621 році. Про виникнення її розповідається наступне: «…йшла Хотинська війна, в якій брали активну участь козаки на чолі з легендарним кошовим Петром Сагайдачним. Факти свідчать, що в урочищі Оґрад та Човник між козаками і турками відбулася запекла битва. Козаки отримали перемогу, але їх багато полягло в цьому бою. Онутчани вирішили поховати героїв у центрі села і на могилі козаків збудувати церкву. Спільними зусиллями козаки і жителі села звели надзвичайно красиву дерев’яну церкву». Проіснувала вона до 1962 року – триста сорок років.

Великою трагедією для с. Онут стала Перша світова війна 1914-1918 років. Село зазнало величезних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями та страшними утисками з боку російського та австрійського командування. Населення потерпало ще й тому, що війна велася з перемінним успіхом воюючих армій. Кожного року протягом війни наступ змінювався відступом, а одночасно змінювалось керівництво села.

Чотири роки війни, мільйони вбитих і поранених, сотні тисяч спалених господарств, вирізана худоба. Майже два роки (1914-1916) лінія фронту пролягала через Ржавинці, Баламутівку, Онут, Самушин. Під час Брусилівського прориву між селами Онут і Самушин точилася кровопролитна битва.

Під румунами жилося важко, бо більшість селян залишилися малоземельними або безземельними. Тяжкий соціальний гніт доповнював національний. Українська мова зазнавала утисків, діти змушені були вивчати чужу для себе румунську мову. 28 червня 1940 року румуни втекли, а на їхнє місце прийшли більшовики. На початку липня вже була створена перша сільська рада, яку очолив Василь Іванович Котик.

З початком радянсько-німецької війни в село повернулися румуни, яких буковинці люто ненавиділи. Наприкінці березня 1944 року в село знову зайшла радянська влада, 85 жителів села було мобілізовано на радянсько-німецький фронт. Більше 30 з них додому не повернулися, а навіки залишилися лежати в чужій землі.

Радянська влада з допомогою каральних органів – НКВС і НКДБ – зламала опір малочисельних повстанських боївок і стала нав’язувати буковинцям свою, соціалістичну модель кращого життя. У квітні 1944 року відновила свою діяльність сільська рада, яку знову очолив Василь Котик. Але вже у травні за видачу енкевидистам станичного «Соловія» - Миколу Панчука повстанці ліквідували Котика.

З 1944 по 1955 рік головою сільради працює Дмитро Миколайович Ковалюк, який доклав багато зусиль, аби створити в селі колгосп імені 40-річчя Компартії України. Офіційною датою заснування колективного господарства вважається 18 березня 1948 року. До кінця 1949 року колективізація в селі була завершена.

За роки радянської влади село Онут, а одночасно і колгосп зазнали певного розквіту, а після розвалу СРСР – занепаду.

Село Митків розташоване на правому березі Дністра за 47 км від обласного центру м. Чернівці. На сході село межує з Мосорівкою, на заході – з Брідком, на південному заході – з Вікном, на півночі – з Колодрібкою Тернопільської області. Має шосейне сполучення з обласним центром.

Околиці Миткова багаті археологічними пам’ятками. На березі Дністра у 1954 році археологи розкопали напівземлянкове житло слов’ян ІХ-Х ст., де знайдено залізні вироби (стріли, ножі), бронзові прикраси (лунниці). У 1966 році під час будівельних робіт виявлено давньоруський могильник ХІІ-ХІІІ ст. В одному з поховань знайдені срібні жіночі прикраси – скроневі кільця. Із більш пізніх знахідок на території Миткова виділяється давньоруське поховання, розкопане на підвищенні східної частини села.

Знахідки свідчать, що село Митків – давнє слов’янське поселення. Воно бере свій початок десь у Х-ХІ ст. Перші його житла розташовувалися вздовж берега річки Митків. Від назви річки, за припущеннями, походить назва сучасного села. Теорія сумнівна, бо спочатку мають бути люди, які дали б назву річці. За археологічними даними, село виникло не пізніше XII ст., але в історичних документах згадується у XVII ст.

Забудова села почалась із так званої «Стінки», прямовисного берега Дністра. В давні часи поселення кілька разів вимирало і відновлювалося. Постійні набіги турків і татар змушували людей покидати село, а потім знову повертатися і відбудовувати його. Жителями цього поселення ставали також біженці з інших сіл, злодії, торговці. З появою села тут була збудована велика кам’яна будівля (митниця), де збирали мито від купців і жителів навколишніх сіл, які в цьому місці переходили кордон (річку). Від слова «мито», вважають науковці, і походить назва села.

Серед жителів села побутують й інші версії. Наприклад, назва походить від пана Миткова, що жив у Василеві й володів селом, яке назване в його честь. Деякі вважають, що назва села походить від слів «мітком»;звивистий рух Дністра, або «міток» – міра ниток у ткацтві. Невелике село Митків страждало від постійних нападів турків, татар, від економічних утисків місцевих землевласників. Супутниками війн часто були голод та епідемії. Рятуючись від податків і грабежів, кріпаки масово тікали зі свого села. В XV-XVII ст. буковинці цілими селами переселялися в Центральну та Східну Україну, у землі Війська Запорозького. Українське козацтво часто ставало на захист буковинського населення.

У 1812 році митківчани збудували нову дерев’яну церкву, бо стара (також дерев’яна) для богослужінь уже не годилася. Село виявилося настільки бідним, що не мало можливості збудувати кам’яну церкву. Практично без змін і перебудов вона служить митківчанам донині. Знемагаючи від безземелля і злиднів, наприкінці XIX ст. митківчани виїжджають на заробітки до Канади, США, Аргентини. Частина з них, що знайшли добру роботу і пристосувалися до нових умов життя, залишаються там назавжди. Ті, хто повернулися, витратили свої гроші на купівлю землі.

У 1912 році в селі за кошти держави була збудована велика школа, але під час Першої світової війни артилерійським обстрілом росіяни зруйнували її вщент.

Страшною бідою для митківчан стала Перша світова війна. Жорстокі і кровопролитні бої розгорілися на підступах до села на початку квітня 1915 року, коли росіяни силами черкеської кінноти з «Дикої дивізії» прорвали фронт біля Миткова, взявши в полон тисячу солдатів та офіцерів. До кінця року селяни ремонтували пошкоджені житла та господарські будівлі. Відносне затишшя дало можливість обробити поля, зібрати урожай.

У листопаді 1918 року Буковину, в тому числі Митків, окупували румунські війська. Буковинське населення зустрічало румунів, як окупантів. У багатьох селах краю озброєні народні загони чинили опір завойовникам. Були такі і в Миткові, що не бажали підкорятися чужинцям і знищували лінії зв’язку. Проте ні в краї, ні в окремих населених пунктах не було кому організувати збройну відсіч румунським окупантам. Митків виявився на самому кордоні з Польщею, тому тут були встановлені жандармський і прикордонний пости. Румунська влада дозволила збудувати в селі школу, бо зруйновану під час війни відновити виявилося складно. Громада будувала її за власні кошти і спільними зусиллями. Нове приміщення школи являло собою велику глинобитну хату на дві класні кімнати. З кінця 20-х років навчання в школі вже велося румунською мовою. Серед учителів були і добрі люди, які дітей ніколи не карали, зокрема, українець Буряк Василь і румун Сальчияну Петро.До 1935 року богослужіння в церкві ще велося українською мовою, потім два роки румунською і українською. З 1937 року тільки румунською.Румунська влада не дбала за простий народ, а намагалася зміцнити поміщицьке землекористування. Кар’єром, де добували кварцовий пісок, керував Фіщук. Він продавав пісок на Качинський скловиробний завод у Румунії. Пісок добували вручну, вантажили на підводи і везли на залізничну станцію до с.Вікна. Звідти вагонами пісок доправлявся у Румунію.

Біженці з Польщі, яким Румунія надала політичний притулок заповнили село 1 вересня 1939 року. Їхали на конях, на візках, але переважна більшість йшла пішки в напрямку Вікна, до залізничної станції. В цьому пістрявому натовпі йшли польські вояки, поліцейські в мундирах, службовці і багаті люди.

28 червня 1940 року військові підрозділи Червоної Армії митківчани зустрічали без особливої радості. Про порядки, встановлені більшовиками в Галичині, вони вже чули. Перші кроки нової влади виявилися обнадійливими, бо поміщицькі, вже засіяні землі, розділили між найбіднішими господарствами. Кому 10, кому 15, а декому припало і 50 арів сої, пшениці чи жита. В селі створили сільську раду, яку очолив Копичанський Дмитро Якович. Він вірно служив новим господарям і погано ставився до своїх односельців. В школі запровадили навчання українською мовою, відкрили державну крамницю (там, де була і за Румунії) тощо.

З розпадом Радянського Союзу припинив своє існування і колгосп «Більшовик». Брідоцька і митківська громади поділили між собою землі та майно, але користі це не принесло. Село, в якому проживають головним чином пенсіонери, обробити свої паї не змогло. Тривалий час земля облогувала, поки у 2007 році нею не зацікавилося сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Хрещатик- Агро».

Село Мосорівка розташоване на правому березі річки Дністер за 50 км. від обласного центру. З грудня 2017 року село входить до складу Вікнянської ОТГ і є старостинським округом №3. В ньому є: ФАП, будинок фольклору, магазин, пункт зв’язку, будинок мисливця. Населення – 300 чоловік. Межує на заході по річці Дністер з селом Колодрівка Заліщицького району Тернопільської області, а на сході – з селом Устя Борщівського району Тернопільської області. На південній – частині межа з селом Митків, а на північній розташовані скали, які називають «Глоди».

Старі люди розповідають, що назва села походить від імен двох євреїв, які поселилися на березі річки Дністер: Мойша і Ріфка. Тобто Мойшоріфка. Згодом це слово перешліфувалося і стала назва населеного пункту – Мосорівка. Згідно з відомостями в «Історії Чернівецької області» за 1642 рік значиться село Мосорівка.

Назва села не змінилась після встановлення радянської влади на Буковині. Після 1945 року без будь-яких рішень назву села змінюють на Мусорівка і населений пункт підпорядковують Самушинській сільській раді.

Назва села «Мусорівка» стає співзвучна з словом «мусор», «сміття». В 1993 році жителі села проголосували за створення сільської ради в їхньому населеному пункті та вирішили повернути історичну назву – Мосорівка.

Як і кожне село на Буковині, так і Мосорівка. має свою церкву, куди приходять люди, щоб віддати данину Всевишньому. В Мосорівці церква від початку свого існування (1892р.) не була жодного разу закрита. Освячували її на Михайла, 21 листопада, то й нарекли Михайлівською. Це не перша церква, їй передувала не кам’яна, а дерев’яна, липова. На згадку, як окрайчик стародавньої церкви, залишився унікальний іконостас. Кожна церква має свої дзвони, які виливались на замовлення. Ці дзвони були зроблені для церкви села Митків, але коли їх туди привезли, люди не зібрали достатню суму грошей, щоб оплатити замовлення. Так дзвони опинилися в Мосорівці. Кажуть, що мосорівські дзвони якісь особливі: мають дзвінкий голос, здатність відганяти хмари.

Перша початкова школа в с. Мосорівка розміщувалася в сільській хаті, яка під час Першої світової війни згоріла. Згодом був інший будинок. І лише в 1945 році школу відкрили в просторому приміщенні, де раніше жив священник. В 1952 році Мосорівська початкова школа набула статусу семирічної. З 1963 року школа стає вже восьмирічною. Першого вересня 1976 року учні та вчителі Мосорівської восьмирічної школи перейшли на навчання в новозбудовану триповерхову школу в селі Самушин.

Село Самушин. Знаходиться воно на мальовничому березі ріки Дністер, населення – близько 350 чоловік.

Село Самушин у документах вперше згадується у 1636 році, однак археологічні розкопки свідчать про заселення території села людьми з давніх часів. Особливо яскраво тут представлені залишки черняхівської культури ( ІІ-V ст. н.е.) та ранньослов’янських поселень. В урочищі Долина (східна частина села) археологами відкрито давньоруське селище ХІІ-ХІІІ ст., яке припинило своє існування, очевидно, в результаті монголо-татарської навали.

Існує цікава легенда про походження назви села. Під час Хотинської війни 1621 р. передовий загін козаків, прямуючи до Хотина, шукав переправи через Дністер і натрапив на турків, що їх переслідували. У сутичці з ворогами загинули всі, крім козака Самуся, життя якому врятувала маленька іконка із зображенням Богородиці, що висіла на шиї і захистила серце від смертельної рани, та допомога однієї жінки, що переховувалася від небезпеки неподалік в лісі. Ослаблений ранами, він вирішив тут поселитися назавжди, поселення швидко розросталося. У 1653 році Самусь сам рятував поранених козаків, які супроводжували тіло загиблого у Молдові сина гетьмана Богдана Хмельницького Тимоша. Козаки, з точки зору легенди, стояли у витоків села, назва якого і походить від імені Самуся.

Інша легенда говорить, що назва походить від «самотнє вушко». Саме в цьому місці Дністер робить крутий поворот, а село розташоване саме на вусі.

Самушин згадується 15 січня 1636 року як новозбудоване село Шимушин, споруджене у місцевості, що раніше іменувалась Паринки. Пізніші джерела оперують формою Самушин, яка розвинулася з попередньої внаслідок дисиміляції, пор. переходову форму Симушин – 1722 р.

У 1880 році у селі була створена хата-читальня, яка вважається однією з перших на Буковині.

Після того, як згоріли дві сільські дерев’яні церкви, збудували третю – кам’яну. Спорудили її сільські жителі на зібрані кошти, а 21 вересня 1894 року церкву освятили і назвали Церква Різдва Пресвятої Богородиці.

У період Першої світової війни територія села стала ареною запеклих боїв. Поблизу села проходила лінія фронту, точилися криваві бої між австрійськими і російськими військами. Але на період Великодніх свят між ними було оголошено тимчасове перемир’я. Жителі Самушина зібрали ворогуючі сторони на широкому вигоні за селом, провели для них відправу, а потім пригостили солдатів і офіцерів свяченим. Місцевий священник попросив представника російського командування не вдаватися до воєнних дій під час Пасхи. Генерал пообіцяв, що не буде застосовувати сили. Але вночі він брутально порушив свою обіцянку й наказав влаштувати вилазку проти відпочиваючих австрійців. Під час бойні загинули сотні вояків. Були серед них і українці, зокрема й уродженці сусідніх із Самушином сіл, котрі воювали в цісарському війську. У 1996 році відкрили та освятили пам’ятник хрест на полі біля села Самушин воїнам усіх національностей, які знайшли свою смерть на території села.

Не оминула Самушин і Друга світова війна. 103 самушинчан пішли в 1944 році воювати. Не повернулися більше 40 односельчан. В 1965 році на честь загиблих воїнів в селі був встановлений пам’ятник – невеликий обеліск, який в 1976 р. був замінений архітектурно-скульптурною композицією. Пам’ятник складається з обеліска, скульптурної групи та меморіальної стели.

На сьогодні в Самушині є паромна переправа, яка об'єднує 2 береги Дністра.

Село Товтри. За історичними згадками село Товтри засновано у 1551 році. У південно-східній частині села розкинулася Товтрівська стінка, яка займає 15,7 га і належить до національного природного парку «Вижницький». На найвищій вершині стінки біліє кам’яний хрест. Старожили розповідають, що колись давно (кінець XVII – початок XVIII ст.) у селі жив пан Ромашкан із сім’єю. Пан любив гостей і сам гостював у заможних сусідів. Одного вечора Ромашкан повертався з гостини від пана із сусіднього села Погорілівка. Раптом кінь зупинився і не захотів далі іти. Пан злився, фірман бив коня батогом, але кінь стояв на місці, як укопаний. Нічого було робити, як дочекатися, коли розвидниться. Світанок настав, але пана Ромашкана охопив жах. Віз стояв на краю високої скелі. У знак подяки Богові, що вберіг його від загибелі, пан поставив на тому місці хрест. На хресті була висічена дата – 1803 рік. За часів радянської влади хрест знищили. А в 1992 році, коли Україна стала незалежною державою, жителі села поставили новий хрест на тому місці, де він стояв раніше.

При в’їзді у село з боку с. Василів (західна частина Товтрів) височить велика кам’яна фігура, яка ніби захищає село від бід і нещасть, вітає та оберігає подорожніх. Цей кам’яний хрест увіковічнив історичну подію, пов’язану із скасуванням панщини у 1848 році. Саме сюди прискакав на коні вершник і сповістив людям дуже радісну звістку про скасування панщини. Люди бігли і кричали: «Новина, новина». На знак радісної події при в’ізді у село вдячні товтрівчани поставили хрест – фігуру, а кут (частина села) так і назвали – Новина.

Центральною будівлею в селі є Успенська церква, яка стояла в центрі урочища Жовтий горб. Біля церкви – цвинтар. Саме на Великдень, коли всі товтрівчани з кошиками прийшли до церкви, щоб освятити дари Господні, налетіли татари. Вони своїми кривими мечами рубали беззахисних людей. Кров залила кошики, подвір’я церкви. Одних людей вороги порубали, інших забрали в неволю, а церкву спалили.

Дуже постраждало село в роки Першої світової війни 1914-1918 рр. Влітку 1914 року багатьох чоловіків і парубків австрійці мобілізували на фронт. У селі під час Брусиловського прориву в червні 1916 року було зруйновано артилерійським обстрілом багато селянських хат. В домашньому архіві жителя Товтрів Бугайчука Дмитра зберігається копія звіту місцевої примарії про кількість загиблих воїнів під час Першої світової війни. В ньому зазначається: «Біля сільського цвинтаря в селі Товтри знаходиться військовий цвинтар. Загалом 40 могил, серед них окрема, в якій поховані 42 Герої. Всього 82 Герої. Всі могили, що не на цвинтарі, були розкопані і останки перенесені на цвинтар Героїв села Товтри. Перепоховання відбулося під керівництвом примаря, 2 священиків, 5 вчителів і великого числа народу з церковною службою і панахидою. Примарія с. Товтри, 22 березня 1923 року. Примар Степан Чагор».

У Товтрах збереглося кілька кілька історичних пам’яток архітектури ХІХ ст. За оцінкою співробітника «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури» Валерія Пуздряка, товтрівський водогін – рідкісна технічна та архітектурна споруда на Буковині. Наступна – римо-католицька каплиця святої Катерини. Ці споруди побудував ще за Австро-Угорщини товтрівський пан Миколаєвич. У родини Миколаєвичів був великий житловий будинок (панський двір), за селом багато орної землі та кілька великих стаєнь для худоби. Миколаєвич був відомим фермером, який утримував багато корів і забезпечував австрійську Буковину м’ясом і молоком. Тому й постала для пана необхідність побудувати власний водогін, а на вулицях цілу мережу водонапірних кранів, так званих помп. Технічне спорудження для водогону він привозив зі столиці Угорщини – Будапешта, 150 років тому жителі виходили на вулицю, натискали на ручку крана – і у відро лилася чиста водичка, доставлена підземними трубами з товтрівських джерел. Наступну будівлю – стару сільську школу збудували 1864 року за Австрії. Просвітницький вогник «Руської бесіди» спалахнув у с. Товтри в 1868 році, вона була центром як культурного, так і політичного розвитку краю. З ініціативи товариства «Руська бесіда» при активній участі його членів у 1882 році в Товтрах була відкрита читальня, яка займалася просвітницькою діяльністю. При читальні була створена невеличка бібліотека, яка поповнювалася членами товариства.

Друга світова війна значно прорідила населення Товтрів. Більшовицький режим мобілізував на радянсько-німецький фронт 280 чоловіків, з яких 149 назад додому не повернулися. В пам’ять про них у центрі села встановлено пам’ятник, бо кожна п’ята хата недорахувалася батька, сина або брата. І так нелегке життя ускладнив голод 1946-1947 років. Головною причиною людської трагедії стала не низька врожайність зернових, картоплі та іншого, з тим, що люди зібрали, можна було якось рік пережити. Але держава забрала цей мізер у людей, 50 жителів села до нового урожаю не дожили.

На початок 60-х років ХХ ст. колгосп «Перемога» став міцно на ноги, колгоспники значно покращили свій добробут. У 1960 році, підхопивши почин передових колгоспів району, правління створило дві комсомольсько-молодіжні ланки по вирощуванню кукурудзи (ланкові Чернецька М. В. і Шиманська С. М.). Наступного 1961 року вони зібрали по 80 ц кукурудзи з 1 га. Подбав колгосп і про дітей, у 1967 році до ладу стало нове приміщення дошкільної установи. Село розросталося, кількість дітей шкільного віку значно збільшилась і старе приміщення школи стало тісним, тому 1974 році колгоспом в центрі села побудовано нову школу.

Товтрівчани пережили економічну кризу 90-х років минулого століття і тепер поступово рухаються вперед. Відсутність робочих місць зумовила масовий виїзд товтрівчан, в основному молодь, за кордон на заробітки. Це дало змогу зводити нові будинки (близько 40), окремі відкрили власний бізнес. Далеко за межами села відоме мале підприємство «Супутник» (Пилипчанський Георгій Іванович), яке постачає населенню квас, мінеральну воду і просто питну воду. Розвивають свій бізнес Бочулинський Василь Іванович, який заснував товариство з обмеженою відповідальністю «Товтри», та фермер Кухлій Тодор Степанович. Багато жителів відкрили приватні торгові заклади – Чернецька Наталія Георгіївна, Димко Георгій Михайлович, Голінатий Андрій Васильович, Звізда Ганна Василівна, Дідух Валентина Григорівна, Барабащук Марія Миколаївна.

У селі є Будинок культури, 8 магазинів, дитяча установа, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку. Осередком дозвілля молоді і жителів села є Будинок культури, де діють народний чоловічий хор, фольклорний колектив «Товтряни», драматична студія «Первоцвіт».

Село Дорошівці. Знаходиться на північному заході Чернівецької області. Коли вперше приїдеш сюди, здається, потрапив у гірське село – кам’янисті схили оточують його з усіх сторін, притискуючи його до правого берега Дністра.

Існують різні пояснення назви села Дорошівці. Одне із них про те, що назва села походить від імені Дорош – засновника давнього поселення. В наших краях це ім’я вже не зустрічається, але в сусідніх селах збереглося як прізвище. Старожили стверджують, що назва Дорошівці порівняно нова. З’явилася вона приблизно у ХVІ-ХVІІ ст., до того часу називалося село Тригір’я, тому що розміщене в долині, оточеній з трьох сторін горами. Переказ розповідає, що в селі Тригір’я зупинявся зі своїм військом козацький ватажок Дорош. Місцевість стали називати Дорошева долина, а згодом – Дорошівці. Інші перекази твердять, що назва Дорошівці походить від імені пана Дороша, який захопив долину Тригір’я, де проживала лише одна сім’я цигана Анаки. Пан Дорош підкупив Анаку і той пізніше говорив неправду, що ніби він сюди приїхав другим, заставши вже Дороша. Існує й інша легенда щодо походження назви села. Вона розповідає, що першими поселенцями були шевці, які оселилися на березі Дністра. Вони добре знали свою справу і брали за роботу велику плату. Люди, що замовляли їм взуття, говорили, що йдуть до дорогих шевців. Згодом ці слова спростилися і зазвучали як Дорошівці. Серед історичних архівів Буковини знайдено запис: «…прямуючи з великого міста Василевого, запорозький гетьман Дорошенко зупинився перепочити у затишній місцині поблизу Дністра, яка добре захищена трьома високими горбами. Якийсь час він жив у тій місцевості, але справи змусили повернутися до війська Запорозького. В честь великого гетьмана жителі перейменували своє село та назвали його Дорошівцями…».

Дорошівці розташовані в долині, яку вимила собі річка Дністер та її притоки за мільйони років. Про вік цієї долини свідчать скам’янілості рослин і тварин, що зустрічаються у відшаруваннях дністрових кам’яних берегів. Поблизу села в урочищах Щомб, Толока, Острів виявлено залишки пізньопалеолітичних стоянок, в центрі села і в урочищі Городище – поселення трипільської культури (ІІІ тисячоліття до н. е.), на хуторі Вигнанка – поселення передскіфського часу (ІХ-УІІІ століття до н. е.). Залишки давньоруських поселень ХІІ-ХІІІ століть розташовані в центрі села, в урочищах Городище і Лука.

Перша документальна згадка про село датується 1617 роком, коли молдавський господар підтвердив своєю грамотою, що воно належить вдові колишнього чернівецького старости Д. Ленци. Тут же зазначається, що грамота видана замість викрадених татарами «воєводських списків» часів господаря Штефана. Отже, напевно, Дорошівці існували вже у ХV столітті. З ХV століття Дорошівці опинилися в складі Турецької імперії і перебували в неволі 270 років. У 1775 році західноукраїнські землі завоювала Австро – Угорська імперія. На той час Дорошівці належали поміщику Яманді і в селі проживали 102 сім’ї, а вже в 1780 році тут налічувалось 170 сімей. В околицях села є великі запаси каменю, який у другій половині ХІХ століття став інтенсивно видобуватися. Частина чоловічого населення у вільний від польових робіт час займалася видобутком будівельного і тесаного каменю. З нього виготовлялися східці, пам’ятні, приколодязні, польові і надмогильні хрести, жолоби. Існують ці каменоломні і сьогодні, де робітники продовжують видобувати і обробляти камінь для потреб не тільки дорошовецького населення, але й навколишніх сіл.

З 60-х років ХІХ століття у селі стала діяти ґуральня капіталіста Гольдберга. У 1863 році тут було вироблено 3905 відер спирту. При гуральні діяв відгодівельний пункт, де відгодовували на продаж худобу. В маєтку Гольдберга, на гуральні та відгодівельному пункті, працювали наймані робітники – місцева біднота. Робочий день тривав понад 12 годин, заробляли ж трудівники в 1.5-2 рази менше, ніж робітники центральних районів Австро-Угорщини. Жахливі умови життя, бідність, голод змушували селян залишати рідний край, шукати щастя на чужині. У 1899 році в Канаду з села емігрувало 43 чоловіки.

Першу школу в селі відкрили у 1870 році. Проте відвідувати її змогли далеко не всі діти. У 1906-1907 навчальному році навчанням було охоплено лише 218 із 310 дітей шкільного віку. У 1911 році в Дорошівцях стала діяти філія культурно-освітнього товариства «Руська бесіда». Вона мала свою бібліотеку та читальню з творами Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Ю. Федьковича та інших. Роботою цього товариства керувала місцева українська інтелігенція, зокрема учителі школи.

Перша світова війна принесла жителям Дорошівців нові страждання. Село кілька разів переходило із рук в руки, багато будівель згоріло, чимало односельчан не повернулося з фронтів. В листопаді 1918 року село окупували військові частини королівської Румунії. Окупанти запровадили в Дорошівцях жорстокий режим терору і грабунків. Занедбаною була охорона здоров’я селян, в селі зовсім не було лікаря. Медичну допомогу селянам надавали чотири знахарі – «недипломовані акушерки», як називали бабок-повитух. Це спричинялося до значної смертності, зокрема, серед дітей. За даними дорошівецької примарії, в селі щорічно народжувалося 50, а помирало 30 немовлят. Не кращим був стан і з освітою. В селі налічувалося 150 неписьменних, навчання в школі велося румунською мовою. Училися в ній переважно діти заможних селян. У 1936-1937 навчальному році, наприклад, школу закінчило всього 7 хлопчиків і 9 дівчаток. Зате в Дорошівцях діяло аж 12 корчм.

29 березня 1944 року військові підрозділи Червоної Армії звільнили село, а вже 14 травня відбулася перша мобілізація дорошовецьких чоловіків на фронт, 220 жителів села воювали на різних фронтах з нацистською Німеччиною, 93 загинули або пропали безвісти. В центрі села загиблим воїнам-односельчанам вдячні нащадки встановили пам’ятник.

В 1944 році в селі відкривається початкова школа, де навчання велося на українській мові. Три класи, які були на той час в школі, були заповнені дітьми різного віку тобто від 7 до 18 років. В 1946 році в селі відкривається семирічна школа, яка знаходилась в трьох приміщеннях. В цей період йде масова ліквідація неписьменності. В школі не вистачало вчителів. В 1954 році відкривається восьмирічна школа. Вона проіснувала до 1957 року. З 1957 року по 1961 була відкрита середня школа. Але за відсутності кількості учнів вона довго не проіснувала і знову стала восьмирічна.

Село Дорошівці відоме в нашому краї своїми талановитими людьми. Серед них ім’я українського письменника, народного учителя Бажанського Івана Миколайовича.

У 2004 році село газифіковано. Зараз у селі відкрито 4 магазини, де продають продовольчі та промислові товари. Є в селі приміщення будинку культури, де відбуваються різні концерти на свята, масові гуляння. Тут діють різні гуртки для молоді. На другому поверсі розміщена сільська бібліотека. Сюди приходять жителі села для того, щоб почитати літературу, поспілкуватися. Також в центрі села знаходиться приміщення фельдшерсько-акушерського пункту. На річці Дністер відкрито паромне сполучення між Дорошівцями і Зозулинцями, яке з’єднує Чернівецьку та Тернопільську області. В центрі села розташована двохповерхова школа, яка збудована в 1980 році за кошти місцевого колгоспу. Зараз у школі є 11 класів, напроти розташована дошкільна установа. В селі розвивається спорт, так футбольна команда «Дністер» с. Дорошівці неодноразово ставала чемпіоном району та області по футболу.

Із вище викладеного зрозуміло, що села Вікнянської громади мають потужне і цікаве історичне минуле, яке необхідно використовувати для подальшого стратегічного розвитку громади.

Населення

На території Вікнянської територіальної громади проживає близько 6000 осіб. Щільність мешканців в громаді складає 62 особи/км², що менше від середньої по області (111,4 особи), та складає 56%.