Село Вікно Чернівецького району Чернівецької області
Село Вікно – центр Вікнянської об’єднаної територіальної громади. Розташоване за 16 км від районного центру та за 35 км від обласного центру, за 4 км південніше ріки Дністер.
Населення – 1371 чол.
Кількість дворів – 667.
День села – 9 жовтня, храмове свято, у цей день – Святого апостола Іоанна Богослова – колись відкривали сільську церкву.
Назва села походить від слова “вікниця”, “вікнина”, яким називають плеса води серед заростів осоки, що не замерзають узимку. Про походження назви села розповідає легенда: коли село починало будуватися біля заболоченої місцевості, порослої осокою, чисті плеса води називали “вікнами”. Інша легенда розповідає, що після чергового нападу турків і татар люди почали шукати нового місця для свого села. Шукали води, якогось джерела, щоб розбити поселення. І ось несподівано перед ними постала висока міцна скала, поросла густою зеленню. Люди замилувалися незвичним витвором природи. І раптом почули дзвінке дзюрчання, що долинало з-під скали. Вода! От де буде нове село! Підійшовши ближче до джерела, люди побачили: водичка в ньому була чиста й прозора – на дні видно навіть найменший камінець. «Ніби у вікно дивимося», – казали нові поселенці. Так і дістало село назву Вікно. Питну воду перші мешканці села брали з-під скали. Уже пізніше ту воду досліджувало чимало фахівців. Крім цілющих якостей, вони виявили ще одну цікаву властивість: вода має сталу температуру, не змінює її ані взимку, ані за літньої спеки. Тут щороку на Йордан відбувається Водохреще.
В історичних джерелах Вікно вперше згадується в 1591 році. До того воно мало назву Мартинівка. Ще й сьогодні вікнянці переповідають своїм дітям поетичну легенду про виникнення назви поселення.
«…Село Вікно раніше називали Мартинівкою і лежало воно на березі мальовничого Потоку. Розмірене життя поселення нерідко порушували своїми набігами турки й татари. З високої дерев’яної вежі, що стояла в центрі села, біля церкви, люди стежили за підступами до своїх домівок. Від ворогів люди переховувалися в печері на високому березі Потоку. Печери мали два виходи, щоб нападники не могли “викурити” людей димом, їх охороняли міцні, кремезні чоловіки. Ці виходи старанно маскували, бо печера була єдиним надійним прихистком селян і завжди рятувала їх від нападників. Але під час одного з нападів доля ніби відвернулася від людей. Жорстокий двобій тривав уже більше дня, а татари не відступали. Та найгірше – вороги виявили один із виходів.
У печері плакали діти, просили їсти й пити. Не витримавши їхнього плачу, одна молода жінка на ймення Марта сміливо спустилася до Потоку набрати води. Та вороги запримітили її, схопили і почали допитувати, де другий вихід із печери. Нечувані муки витримала відважна буковинка, але другого входу до печери туркам і татарам не виказала. Марта загинула, та її смерть врятувала рідне поселення. У пам’ять про вчинок мужньої жінки поселення назвали Мартинівкою”. Навколишнє поле носить цю назву й досі. Збереглися й печери, свідки тих далеких героїчних подій.
Найбільш цікавою знахідкою на місці колишнього поселення Мартинівка виявилися рештки дерев’яного храму ХІІ-ХІІІ ст. Це була невелика квадратна будівля. В ній збереглася частина підлоги, викладеної глиняними різнокольоровими полив’яними плитками чотирикутної та трикутної форми. Всередині храму розкопано кам’яну гробницю, в якій лежали кістки двох осіб. На долівці храму знайдені уламки вапняної штукатурки, що має сліди фарб. Це свідчить, що внутрішні стіни церкви були оштукатурені й прикрашені фресками. В 1960 році в одному з розкопаних курганів виявлені частки тризни. У середині XVII століття згадки про Мартинівку якось раптово обриваються. Сьогодні такого населеного пункту на Буковині немає. Село перестало існувати майже 400 років тому – його спалили турки.
В кінці XVI ст. по всій Україні панувало кріпацтво. Нелегко жилося кріпосним селянам і у Вікні. Посилення впливу Польщі й козаків на Молдавію призвело до загострення польсько-турецьких відносин, а згодом – до Хотинської війни 1621 року, в якій турки були вщент розгромлені козацькими полками Сагайдачного. Документально доведено, що на вікнянському й онутському полях відбулися сутички між розсіяними частинами турків і козаків.
У кінці ХVІІІ століття, а точніше у 1775 році Австрія окуповує Буковину, встановлює тут свою владу. Саме в цей час Вікно належало князям Кантакузино, які здавали в оренду землі Ромашканам та Зотам. Треба зауважити, що перехід Буковини до складу Австрії мав прогресивне значення. За своїм економічним та культурним розвитком Австрія стояла попереду багатьох європейських держав.
Значні зміни в цей час відбулися і у Вікні. У 1809 році за планом барона Вільбурга кріпаками було збудовано двоповерховий палац з колонами і бойовою вежею в стилі західноєвропейського романтизму. Наступного року насаджено парк з рідкісними видами декоративних дерев. Цей палац є пам’яткою архітектури ХІХ століття і дивує своєю вишуканістю гостей села й сьогодні.
Неподалік від палацу у 1824-26 роках було зведено панську родинну каплицю, яка згодом стала для вікнянців сільським храмом. Церква у с.Вікно була дерев’яною і одного року внаслідок нещасного випадку згоріла. Місцевий поміщик князь Олександр Кантакузин, що мешкав у вже згадуваному палаці, поруч із парком побудували родинну каплицю великих розмірів. Її і віддав поміщик селянам для проведення богослужінь на час побудови нового храму. Але історичні події, що відбулися згодом, змусили родину поміщика залишити Вікно, а їхня родинна каплиця перетворилася на сільську церкву.
Отож нинішній вікнянський храм (колишня каплиця) збудований у 1824-1826 роках. Фундатором будови була місцева поміщиця баронеса Катерина де Зотта-Вільбург і князь Олександр Кантакузин. Останній був нащадком візантійських імператорів Іоанна ІV і Матвія Кантакузинів (час правління 1341-1357). Одним із доказів його імператорського достоїнства було те, що згідно з етикетом візантійських імператорів він практично завжди виїжджав квадригою – колісницею, запряженою четвіркою коней.
Князь Олександр був ревним захисником православ’я на місцевих землях. Він вважав за обов’язок відвідувати святі місця. Одним із найулюбленіших місць його паломництва був півострів Афон. Монахи, які жили у численних афонських монастирях, знали й поважали Олександра. Він ніколи не надимався своїм високим становищем, а навпаки, відвідуючи святі місця, намагався бути меншим у відношенні до будь-кого з жителів обителі.
У подяку за щедрі пожертви Олександра греки одного разу подарували йому частину мощей великомученика цілителя Пантелеймона та мощі ще одного святого, чиє ім’я не дійшло до наших днів. Як доказ автентичності мощей вони передали йому і завірений ігуменом сертифікат. Після прибуття Олександра додому мощі були урочисто передані до сільського храму, де вони зберігаються й понині.
У 1870 році у Вікні за сприяння держави в центрі села збудовано трикласну школу. Десь із 1885 року національне відродження поширюється і розвивається по всій Буковині, в тому числі й на Заставнівщині. У 1887 році надучителем школи у Вікні було призначено Івана Миколайовича Бажанського. Він працював тут майже чверть століття і зробив для культурного розвитку Вікна надзвичайно багато.
У 1892 році І.Бажанський засновує філію товариства «Руська бесіда». У Вікно до нього часто приїздили інспектор шкіл Омелян Попович, професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. До Вікна на святкування роковин Кобзаря, Котляревського, Федьковича приїжджали письменники Осип Маковей, Євгенія Ярошинська та інші.
Іван Бажанський домагається будівництва двоповерхової школи, на той час єдиної такої великої в районі. Сьогодні тут розмістився дитячий садок.
Нащадки свято бережуть пам’ять про славного педагога. На Буковині засновано премію імені Івана Бажанського, якою щороку нагороджують діячів культури та мистецтва, котрі дбають про духовний розвиток краю. У Вікнянській школі діє музей І.Бажанського, де зібрано чимало цікавих експонатів. На приміщенні колишньої старої школи відкрито меморіальну дошку на честь Івана Бажанського. Створило її подружжя скульпторів Римарів з Вижниці.
У 1911 році від Вікна до Заставни було прокладено залізницю, збудовано станцію «Вікно». Це був справжній залізничний двірець, де ремонтували паровози, тут знаходилися ваги для зважування вагонів, зводилися будинки для працівників станції.
Напередодні Першої світової війни Вікно мало вигляд містечка, про що писав у своїй біографії Йосип Броз Тіто, який був унтер-офіцером австрійської армії і разом зі своєю військовою частиною перебував у Вікні. Історичні джерела доводять, що перелом у Першій світовій війні відбувся саме на вікнянських та онутських полях. Перебуваючи в смузі військових дій, де точилися кровопролитні бої, село зазнало великих руйнувань.
У 1917 році у Вікні перебували революційно налаштовані частини російської армії. Серед вояків було чимало українців, від яких вікнянці дізналися, що у Петербурзі відбулася революція, яка скинула царя. Саме це посилило у буковинців впевненість, що український народ здобуде незалежність і розвиватиметься самостійно. На славнозвісне буковинське віче 3 листопада 1918 року вікнянці відрядили Ярину Равлик та Василя Бабуха.
Але не вийшло так, як мріялося. Землі України пошматували і поділили між різними країнами. Буковину окупувала боярська Румунія.
Становище простих людей під владою румун стало нестерпним. Окупанти нищили не тільки у Вікні, а й по всій Буковині українські школи, бібліотеки, забороняли українські товариства.
Справжню боротьбу проти румунських завойовників вели українські патріоти з ОУН. У Вікні осередок ОУН виник у 1935 році.
У вересні 1939 року почалася Друга світова війна, а в червні 1940-го на Буковині встановилася радянська влада. У липні в селі було створено сільську раду. Спочатку безземельним селянам наділили землю, а потім почалася агітація за створення колгоспу. Звичайно, це дістало спротив з боку вікнянців. У 1941 році почалися перші арешти. Навесні НКВС заарештував вікнянських членів ОУН: В.Бурдигу, Г.Блошка, С.Нагірного, В,Нуцуляка. Про їхню долю й досі нічого невідомо.
Під час Великої Вітчизняної війни Вікно особливо не постраждало, фронт оминув його стороною. У селі стояв військовий госпіталь, а в кінці війни через село просто проходили німецькі військові частини, які відступали. Страшніше наступило після війни. Більшовицький режим поставив собі за мету перетворити місцеве населення на слухняних рабів, у свідомості яких не було би й місця ідеї незалежності України. 37 вікнянців було репресовано. Небагато з них дочекалися реабілітації: дехто не повернувся з таборів смерті, деякі не добралися і до місця ув’язнення. Сьогодні в центрі села височіє хрест у пам’ять про репресованих вікнянців, на якому викарбувано їхні прізвища.
Голодомори 1932-33, 1946-47 років особливо не торкнулися Вікна. Люди недоїдали, але масово не помирали. Більше того – допомагали мешканцям східних районів, які втікали від голоду на Захід.
У 1947 році у Вікні було створено колгосп ім. Молотова. За часів радянської влади у Вікні побудували триповерхову школу на 450 місць, двоповерхове адміністративне приміщення, в якому розмістилися сільська рада, відділення зв’язку, ощадкаса, у селі запрацювала дільнична лікарня. Планувалося побудувати й будинок культури, але цей задум не вдалося здійснити, і сьогодні будинок культури, дитяча музична школа і сільська бібліотека розміщуються у колишньому панському будинку.
Серед відомих вихідців села – лікарі Василь Вишпінський, Микола Гнеп, журналіст Василь Бабух, історик Микола Гнеп, науковці, викладачі університетів Василь Нагірний, Степан Нагірний, Микола Панчук, Степан Осадець.
У 2009 році в центрі села встановлено погруддя Тараса Шевченка (скульптор В.Римар).
Вікно сьогодні – це майже півтори тисячі населення. Воно й надалі зостається кущовим центром, центром Вікнянської ОТГ.